|
Історія "Домахи"
Життєпис нашої «Домахи» простий, скромний, навіть, дещо сумний. Назва ж пов’язана з колишнєю фортецею козаків Кальміуської паланки, рештки якої ще й зараз помітні поблизу гирла ріки Кальміус – так звана Гавань.
Задум мати свій друкований орган, хоча й не оригінальний, проте, виношувався довго і щиро. Побажання аж ніяк не збігалися з фінансовими можливостями кінця 20 століття у такої суто не комерційної організації, як «Просвіта». Поштовхом до практичних дій стало закриття нашої української редакції місцевого радіо у 1997 році під приводом «відсутності коштів» – нам запропонували платити за півгодинний ефір 30 умовних одиниць. Ми розуміли – це було просто «Вимкніть мікрофон!». Вирішили не здаватись – голос патріотів має не замовкнути. А народитись такого плану газета могла тільки в душах і головах просвітян, тому і доля її схожа на долю цього ВУТ: і ніби розумне утворення, і по законному праву покликане по життя. А от не любе. То якісь заборонені імена згадує, то історію перелицьовує, або й ворогів колишньої влади вихваляє. Та ще ж якою мовою!? – на сході її ніхто не знати ні навіть чути не бажає. А що б ще й читати – то це вже провокація і міжнаціональне протистояння! Ще й про енські Укази згадують. Отака вона, «Домаха».
А по-серйозному, перше число цього вісника (бо газету ж реєструвати треба, а грошей катма) з’явилось у 1998 році в Маріуполі напередодні такого ж страшного для Донбасу явища – святкування Дня незалежності України, тобто в серпні. І прийняв це народження на себе Народний Рух – рухівці видобули кошти, але розмістили у тому першому числі на крихітних шпальтах «Домахи» і свої власні матеріали. Та був радісним досягненням і цей інтервипуск. «Домаха» вітала патріотів міста, а патріоти вітали редколегію і «меценатів». Схвальні відгуки наснажували, і почали, хоч і нерегулярно, з’являтись подальші випуски. Друкувались різні матеріали від новин до віршів, проте, центральне місце відводилось шкільництву. «Просвіта» справді вважала і вважає навчально-виховну справу найважливішою, особливо, стосовно розбудови мережі українських шкіл та класів в зросійщеному вщент регіоні коммуно-шовіністичного Донбасу.
Розповсюджували газету безкоштовно серед патріотичних партій і організацій, та, перед усім, в школах, хоча б по одному примірнику. Накладу 100-200 штук не вистачало всім зацікавленим. Успіх надихав. Матеріали готувались легко і вдало, але, матеріальної підтримки не було. Друкувати ставало все важче. Збирали по 2, 3, 5 гривень. Брали від внесків, заробляли мізерні гонорари статтями і перекладами. Шукали спонсорів: нам потрібно було подай 300-500 гривень на випуск. Звертались до київських провідників. Переконували, що занедбаний Схід потребує уваги і допомоги. Не почули. Зрозуміли загальний прорахунок лише тепер, коли приазовський люмпен голосує «проти» української України. Ті, хто міг підтримати патріотичне видання, відбувались добрими словами та скупими порадами. Дехто обіцяв по 50 гривень, але швидко забував про український Далекий Схід. Висловлювались, навіть, обіцянки здійснити реєстрацію нашої «Домахи», аби можна було мати якісь кошти від продажу та передплати. Але, не судилося, бо й самі ці серйозні видання сходили з медійної доріжки, позаяк не погоджувались бути кишеньковими іграшками українофобів від влади.
Отак і животіє наш скромний вісник з автографами і портретами видатних сучасників, нагадуючи час від часу про свою готовність служити справі українського національного відродження.
Є кілька випусків не винесених на наш сайт, оскільки, через брак коштів не були розтиражовані.
Зараз нас прихистила ласкава пані редактор однієї маріупольської міської газети, надаючи нам один раз на місяць цілу сторінку – десь біля 10000 знаків. То свідомі українці і такій можливості раді, хоча й обурених згадуванням імен Курбаса, Маланюка, Стуса не бракує. Та не на це імігрантське гарчання маємо зважати. Ото ж попри все віримо, що кращі часи «Домахи» попереду.
УКОЛОВА Майя
|
